Баптисти та добровільна співпраця

«Цілком добровільно вони наполегливо просили нас про привілей брати участь у цьому служінні святим».
2 Коринтян 8:3–4 (NIV)

Баптисти вірять, що Біблія навчає: церкви повинні бути автономними, тобто незалежними від будь-якого зовнішнього контролю з боку окремих осіб або груп. Баптисти також вірять, що Біблія зобов’язує християн брати участь у місіонерській діяльності, виконуючи наказ Христа нести Євангеліє всьому світові.

Жодна окрема громада, якою б великою вона не була, не може належним чином виконати наказ Господа.

Тому перші баптисти постали перед серйозною дилемою: як незалежні громади могли виконати наказ Христа нести Євангеліє всьому світові, не створюючи при цьому такого зв’язку між церквами, який міг би підірвати їхню автономію?

Після десятиліть молитовних роздумів баптисти дійшли висновку, що відповіддю на це питання є «добровільна співпраця» між окремими баптистами та баптистськими церквами.

Баптистський діяч Джеймс Л. Салліван описав це як «мотузку з піску зі сталевою міцністю».

Підстави ДОБРОВІЛЬНОЇ співпраці

Добровільна співпраця міцно ґрунтується на інших основних баптистських переконаннях. Добровільність і свобода утворюють тему, що пронизує баптистську симфонію вірувань і форм церковного устрою. Наприклад, баптисти вірять у таке:

Біблія навчає, що прийняття спасіння у Христі є добровільним. Віру не можна нав’язати. Спасіння приходить лише через відповідь віри на Божий благодатний дар — Господа Ісуса Христа (Ефесян 2:8–10). Ніхто не може прийняти це рішення замість іншої людини. Ніхто не може примусити іншу людину прийняти таке рішення.

Хрещення є символом того, що людина добровільно посвятила себе Христу як Спасителю і Господу. Новий Завіт показує, що хрещення ніколи не повинно бути примусовим, але завжди має бути добровільним символом того, що людина вільно пішла за Ісусом Христом як Господом і Спасителем.

Рішення людини стати частиною церкви також має бути добровільним. Згідно з Новим Завітом, членами церкви повинні бути лише ті люди, які добровільно повірили в Ісуса. Крім того, нікого не можна примушувати бути членом церкви.

Фінансова підтримка церкви також має бути добровільною. Церква повинна фінансуватися за рахунок добровільних десятин і пожертвувань її членів, а не за рахунок коштів, отриманих через оподаткування.

Добровільний характер церковного життя поширюється також на взаємини церков між собою та з іншими частинами баптистської деномінації. Кожна церква є автономною і тому під пануванням Христа вільна самостійно вирішувати, хто буде її керівниками, якою буде форма її богослужіння та як вона взаємодіятиме з іншими баптистськими установами. Жодна окрема особа, релігійна організація чи державна влада не має права порушувати цю свободу.

Підстави добровільної СПІВПРАЦІ

Біблія викладає принцип добровільної співпраці між церквами. У Новому Завіті записані приклади такої співпраці між першими християнами та церквами. Вони співпрацювали заради ефективного служіння людям і задоволення їхніх потреб, заради християнського спілкування, а також заради ефективної місіонерської та євангелізаційної діяльності.

Наприклад, апостол Павло написав церкві в Коринті про потреби християн у Єрусалимі та закликав коринтян разом з іншими церквами взяти участь у добровільному зборі пожертвувань для задоволення цих потреб. Він чітко пояснив, що це пожертвування має бути цілком добровільним. Він не наказував їм робити це. Жодного примусу не було (2 Коринтян 8–9).

У Новому Завіті також розповідається, що питання, які загрожували розділити ранній християнський рух, розглядалися шляхом добровільної співпраці та спільного обговорення. Жодна окрема церква або група християн не могла диктувати іншим, у що вони повинні вірити, але через молитовні обговорення вони могли виробляти рекомендації. Це були не диктаторські вимоги, а сповнені благодаті поради (Дії 15).

Іншим прикладом добровільної співпраці в Новому Завіті є домовленість про те, що певні євангелісти та місіонери зосереджуватимуть своє служіння на різних групах людей. Одні мали працювати переважно серед юдейського населення, а інші — серед язичників (Галатів 2:1–10).

Новий Завіт також свідчить, що ранні церкви в одному географічному регіоні підтримували певні взаємини між собою. Апостол Павло писав: «Церквам Галатії» (Галатів 1:2, NIV). Об’явлення, дане Іванові, було адресоване сімом церквам у Малій Азії, кожна з яких, безсумнівно, була автономною, але водночас була пов’язана з іншими (Об’явлення 1–3).

Характер добровільної співпраці

Добровільний характер баптистського життя, вкорінений у біблійному вченні, має очевидні переваги. Однак цілковита незалежність окремої церкви означає, що їй бракує потужного впливу, який група церков може здійснювати заради справи Христа. Але як досягти єдності, не жертвуючи добровільністю та свободою?

Баптисти відповіли на це питання через добровільну співпрацю церков, неформальні мережі церков та такі організації, як асоціації, товариства і конвенції. Однак ця відповідь формувалася повільно, значною мірою через баптистську недовіру до релігійних організацій, що виходили за межі місцевих громад віруючих.

Першим кроком баптистів до добровільної співпраці стало створення асоціацій церков. Філадельфійська асоціація була утворена в Америці 1707 року. Кілька представників баптистських церков зібралися й організували неформальне братерство за зразком подібних об’єднань, які раніше виникли в Англії. Засновники асоціації чітко заявили, що вона не має абсолютно ніякої влади над церквами. Асоціація існувала переважно для братерського спілкування та обговорення питань, з якими стикалися церкви. Сьогодні існують сотні таких асоціацій. Хоча їхні функції різняться, кожна з них дотримується моделі добровільної співпраці й не має влади над жодною церквою.

Другим кроком добровільної співпраці стало створення товариств. Кожне таке товариство мало одну головну мету, наприклад закордонні місії, місії всередині країни або видавничу діяльність. Окремі особи чи групи ставали членами товариства, роблячи фінансовий внесок. Членство було суто добровільним. Баптисти могли самі вирішувати, підтримувати певне товариство чи ні. Товариства й досі існують у баптистському житті, але згодом виникла ще одна форма співпраці — конвенція.

Конвенційна форма організації серед баптистів розвинулася у Сполучених Штатах у середині XIX століття. Конвенція відрізняється від товариства тим, що вона збирає та об’єднує підтримку для різних напрямів діяльності деномінації — місій, освіти, благодійності та видавничої справи, — а не лише для одного окремого питання. Було створено багато конвенцій на рівні штатів і на загальнонаціональному рівні. Кооперативну програму було розроблено як конвенційний метод фінансування баптистських служінь, зокрема навчальних закладів, установ опіки над дітьми та літніми людьми, лікарень, а також організацій, що здійснюють місіонерську працю на рівні штатів, усієї країни та всього світу.

Конвенції не мають влади над церквами. Баптисти вільні вирішувати, співпрацювати їм із конвенцією чи ні. Деякі організації, подібні до конвенцій, мають у своїй назві слова «співдружність» або «союз».

Висновок

Добровільна співпраця між різними частинами баптистської деномінації є засобом ефективного служіння справі Христа. Церкви добровільно об’єднуються одна з одною через такі організації, як асоціації або конвенції, щоб здійснювати різноманітні служіння в значно ширшому масштабі, ніж могла б здійснити кожна церква окремо. Такі взаємини відповідають основним баптистським переконанням. У наступній статті цієї серії розглядатимуться ефективність добровільної співпраці та труднощі, пов’язані з її збереженням.

«Одним з основних принципів діяльності є добровільність…
Деномінацію поєднують крихкі організаційні зв’язки,
але спільний досвід, переконання та цілі,
що об’єднують її членів, міцніші за сталь».
Джеймс Л. Салліван
«Мотузка з піску зі сталевою міцністю»