Баптисти вірять в автономію церкви

«Я Альфа й Омега,
Перший і Останній; і те,
що бачиш, напиши в книгу
і пошли до семи церков,
що в Азії».
Об’явлення 1:11

Що означає бути автономною церквою? Слово «автономний» походить від двох грецьких слів, які означають «сам» і «закон». Автономний означає самоврядний або такий, що сам визначає свій напрям. Отже, автономна церква управляє собою без будь-якого зовнішнього людського керівництва чи контролю. Звичайно, вона не є абсолютно автономною, адже церква завжди повинна визнавати владу й авторитет Ісуса як Господа.

Автономія баптистських церков

Кожна баптистська церква є автономною. Бути автономною церквою – це значна частина того, що означає бути баптистською церквою. Баптисти вживають слово «церква» щодо місцевої громади охрещених віруючих, а не щодо баптистської деномінації загалом. Тому вислів «Баптистська Церква» є неправильним, коли ним позначають баптистську деномінацію в цілому. Кожна місцева громада є автономною, тому насправді не існує єдиної «Баптистської Церкви».

Автономія означає, що кожна баптистська церква, серед іншого, обирає своє пасторське керівництво, визначає форму богослужіння, вирішує фінансові питання та керує іншими церковними справами без зовнішнього контролю чи нагляду. Баптистські деномінаційні організації, такі як асоціації церков, а також регіональні й національні конвенції, не мають влади над баптистською церквою. Спроба будь-якої з цих організацій здійснювати контроль над окремою церквою порушує основоположне баптистське переконання щодо церковного устрою.

Будучи автономною, баптистська церква не визнає державного контролю над вірою та релігійною практикою. Хоча баптистські церкви дотримуються законів держави в певних питаннях, вони відмовляються визнавати владу держави у справах віровчення, церковного устрою та служіння (Матвія 22:21). Баптисти послідовно відкидали спроби будь-якої світської державної влади вказувати церкві, у що вірити, як поклонятися і хто повинен або не повинен бути її членом. Відмова підкоритися таким вимогам урядів дорого коштувала баптистам.

Баптисти також відкидали практику деяких деномінацій, коли деномінаційне керівництво наказує місцевим громадам, у що вірити та як поклонятися. Баптисти наполягають, що над баптистською церквою немає жодної людської влади. Лише Ісус є Господом церкви.

Загрози автономії баптистських церков у Сполучених Штатах, здається, частіше походять зсередини баптистської деномінації, ніж від держави чи інших релігійних груп. У деяких випадках баптисти сприймають баптистські асоціації та конвенції так, ніби ті мають певну владу над церквами.

Причиною цього може бути неправильне розуміння належних взаємин між цими організаціями та церквами. Асоціації та конвенції є важливою частиною баптистського деномінаційного життя й значно сприяють зусиллям баптистів робити людей учнями Ісуса Христа, допомагати їм зростати та служити людям у Його ім’я. Проте вони не мають влади над місцевими церквами. Кожна церква може за волею своєї громади вирішити співпрацювати з цими баптистськими організаціями або не співпрацювати з ними.

Наполягання баптистів на автономії призводило до непорозумінь, критики й навіть переслідувань. Уряди карали баптистів як зрадників, а деякі деномінації засуджували їх як єретиків. Існує багато інших форм церковного управління, а конгрегаційну автономію практикує відносно невелика меншість християнських деномінацій. Чому ж тоді баптисти так наполегливо відстоюють автономію церков?

Біблійні підстави автономії церкви

Автономія церкви не є другорядним питанням у баптистських переконаннях. Вона ґрунтується на основоположних баптистських переконаннях. Жодна інша форма управління не узгоджується з поєднанням баптистських вірувань і практик.

Для баптистів Біблія є авторитетом у питаннях віри та практики, і вони вірять, що Біблія підтримує автономію церкви. У новозавітні часи кожна громада християн була автономною. Кожна була окремою спільнотою під верховенством Христа як Господа. Вони підтримували спілкування одна з одною, але жодна людина чи група людей не мала влади над цими громадами.

У Новому Завіті другий і третій розділи Об’явлення показують, що кожна із семи церков Малої Азії, до яких було звернене Об’явлення, існувала як унікальна, окрема громада й не перебувала під жодною владою, окрім влади Ісуса Христа. Воскреслий і прославлений Христос давав настанови церквам.

Церкви новозавітних часів обирали зі свого членства людей для піклування про матеріальні потреби членів (Дії 6:3-6), визначали, кого доручити для особливих служінь (Дії 13:1-3), і застосовували дисципліну до власних членів (Матвія 18:15-17; 1 Коринтян 5:1-13). Усі ці дії здійснювалися під верховенством Христа як Господа та під проводом Святого Духа, без будь-якого зовнішнього керівництва чи контролю. Духовні провідники, такі як апостол Павло, у своїх посланнях до новозавітних церков покладалися на переконання й особистий приклад, а не на диктаторські вимоги.

Крім того, християни новозавітних часів протистояли спробам державної та релігійної влади диктувати релігійні переконання й практику (Дії 4:18-20; 5:29). Перші християни наполягали на автономії як від світської, так і від релігійної влади.

Інші біблійні баптистські переконання та автономія церкви

Автономія церкви ґрунтується також на інших біблійних переконаннях баптистів. Наприклад, дороге для баптистів учення про верховенство Христа як Господа безпосередньо пов’язане з автономією. Христос є Господом кожної людини й кожної церкви. Керувати має Ісус, а не окрема людина чи група людей. Його верховенство в церкві здійснюється через членів церкви – людей, які довірилися Йому та пішли за Ним як за Господом (Ефесян 4:1-16).

Люди, народжені згори, добровільно збираються разом і утворюють церкви. Біблія вказує, що членами церков повинні бути лише народжені згори (Дії 2:47). Ці люди були спасенні лише через віру в Божий благодатний дар спасіння в Христі, тому всі вони духовно рівні (Римлян 5:1-2; Ефесян 2:8-9). Отже, жодна людина чи група всередині або поза церквою не повинна «панувати» над іншою людиною чи церквою (1 Петра 5:3).

Бог наділив кожну людину свободою пізнавати Його волю й чинити за нею. Крім того, кожен, хто вірить в Ісуса як Спасителя й Господа, стає віруючим-священником (1 Петра 2:9) і має безпосередній доступ до Бога. Жоден посередник, наприклад людський священник, не потрібний (Євреїв 9:11-14; 10:21). Кожен віруючий-священник відповідальний за належне здійснення свого священства. Частина цієї відповідальності полягає в тому, щоб жити в люблячій церковній спільноті та брати участь в управлінні нею, шукаючи Господньої волі через вивчення Писання, молитву й провід Святого Духа.

Як усі члени громади повинні мати рівний голос в управлінні власною церквою, так і кожна громада є духовно рівною іншим. Жодна церква або організація церков не є вищою за іншу церкву. Жодна не має влади над іншою. Іншими словами, кожна церква повинна бути автономною.

Конгрегаційне управління церквою та автономія церков нерозривно пов’язані. Одне не може існувати без іншого. Якщо люди або групи поза громадою здійснюють над нею контроль, тоді немає ані автономії церкви, ані конгрегаційного управління.

Висновок

Хоча автономія церкви пов’язана з певними труднощами, вона є основоположним біблійним поняттям, життєво важливою частиною баптистської ідентичності, яку варто зберігати й зміцнювати. Наступна стаття цієї серії розгляне ці питання.

«Кожна церква назавжди є вільною й незалежною від будь-якої церковної влади, створеної
людьми на землі; кожна є вільним домом Христа».
Білль про невідчужувані права, ст. 1
Баптистської асоціації «Юніон», 8 жовтня 1840 року